Версія для друку
Новини

75-ті роковини депортації українців з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини у 1944-1951 роках.

Події 1944-1947 років розпочали трагічну сторінку в історії карпатського етносу та значною мірою послабили історичну єдність лемків. Восени 1944 року Тимчасовий уряд Польщі заключив угоду з урядом Радянської України про обмін населенням. Відповідно до угоди-«бартеру» українське населення, що проживало у межах повоєнної Польщі, підлягало виселенню в Україну в обмін на польське населення, яке переїжджало з України до Польщі. Нестерпна ситуація, яку створило націоналістичне польське підпілля, постійні залякування, непоодинокі вбивства, грабунки стали причиною «добровільних» виїздів понад 200 тис. лемків з етнічних батьківських земель і переселення їх на територію України. Подібні акції були надзвичайно жорстокими стосовно лемків, адже вони не лише на енергетичному рівні відривали етнос від власних коренів: рідних гір, могил своїх предків, але й змушували покидати виплекані ґаздівські багаті садиби і всі свої матеріальні пожитки в обмін на напіврозвалені, «голі» глиняні хати в бідних селах радянської України. Депортованих навесні 1945 року в Україну лемків намагались заслати якнайдалі на схід і південь, у Запорізьку, Ворошиловградську (тепер Луганська), Сталінську (тепер Донецька), Дніпропетровську, Миколаївську, Херсонську, Кіровоградську та Одеську області. Горянам-лемкам було нелегко адаптуватися до життя в степу, а ще важче було перевчатися від вільного приватного ґаздування до колгоспного хліба. Багато хто вже після перших тижнів прямував на захід, зокрема в Галичину, де ще на той час дихалося вільніше і було відносно легше перебути голод 1946-1947 років.
Чимало лемків (родичів тих, хто був вимушений покинути свій край раніше) нізащо не погодилися «добровільно» залишати свої села, утім вже невдовзі й вони були піддані знущанням з польського боку. Після перших хвиль виселення лемків у Польщі їх залишилося близько 140 тис. Їм теж не судилося й далі родинами проживати на своїх обійстях. Доля цих людей склалася по-іншому: весною 1947 року стартувала сумнозвісна акція «Вісла», яка з метою асимілювати лемків з поляками та навіки позбавити етнос самобутньої ідентичності розпорошила їх по західних і північних землях Польщі. Автором і виконавцем плану депортації українців з Лемківщини, Надсяння, Холмщини і Підляшшя у 1947 році був генерал Стефан Моссор – командувач Операційної Групи «Вісла» від 17 квітня до 31 липня 1947 року. Польське керівництво вмотивувало висилку помстою за вбивство заступника міністра національної оброни Польщі генерала Кароля Свєрчевського, як вважали, скоєного бійцями Української Повстанської Армії. Польська держава розглядала лемків як опору для «українських бандитів» (УПА), тому це й стало ідеальним приводом позбутися впертих лемків.
У 1948–1953 рр. найбільше постраждали заможні селяни, яких радянська влада вважала головною перешкодою у колективізації західноукраїнського села. Виселяли «куркулів», які підтримували ОУН та УПА й не хотіли вступати до колгоспів. Загалом протягом 1949 р. у віддалені райони СРСР із Львівської та Станіславської областей було депортовано 1 тис. 524 сім’ї «злісних саботажників» колгоспного будівництва. 27 квітня 1950 р. Політбюро ЦК КП(б)У затвердило постанову «Про підготовку документів щодо виселення родин оунівців і зміну існуючого порядку комплектування груп охорони громадського порядку», відповідно до якої передбачалося додатково депортувати 182 тис. 543 особи – «учасників банд націоналістичного підпілля», «бандпособників» та членів їхніх родин, а також 12 тис. 135 куркулів. 23 січня 1951 р. з’явилась постанова Ради міністрів СРСР №189-88 сс «Про виселення куркулів із сім’ями з території Волинської, Дрогобицької, Львівської, Рівненської, Станіславської, Тернопільської, Чернівецької та Закарпатської областей Української РСР». Станом на 7 серпня 1951 р. із Західної України планувалося виселити 1 тис. 240 «куркульських» господарств (4 тис. 641 осіб). За даними 9-го управління МДБ СРСР, станом на 1 січня 1953 р. на обліку в спецпоселеннях перебувала 1 тис. 445 «куркулів», депортованих із західноукраїнських земель в 1951 р. Відповідно до постанови Ради міністрів УРСР і ЦК КП(б)У від 4 квітня 1951 р. майно депортованих підлягало конфіскації, частково ним сплачували державні зобов'язання перед іншими суб’єктами, частину передавали безкоштовно колективним господарствам для постійного користування. На поч. 1950-их рр. масштаби депортацій значно зменшились у зв’язку з ліквідацією збройного спротиву УПА та підпілля ОУН, а також кризою сталінської моделі державного управління.