Про інтерв’ю домовлялися протягом тижня. Вільний час знайшовся у неділю об 11.30. Ми мали півгодини. Це все, що потрібно знати про режим роботи та напруженість графіку начальника Кіровоградської обласної військової адміністрації Андрія Райковича.

- Андрію Павловичу, нова посада – інший рівень відповідальності. Як ви сприйняли призначення?

- Як ви пам’ятаєте, призначення відбулося 8 березня. А напередодні ввечері я отримав інформацію. Це був наказ. У воєнний час накази не обговорюються, вони виконуються. Тим більше, набагато раніше я визначився, що служитиму громаді. Чесно, відкрито, результативно. Так це робив й продовжую робити.

- Є велика різниця між посадами керівника міста й обласної військової адміністрації. Місто теж контролюєте?

- Почну з того, що діяльність голови військової адміністрації не може бути абсолютно публічною. Задачі тепер не ті. Навіть радитися не завжди доречно. Війна – це період, коли приймаються і не колегіальні рішення, а чіткі, одноосібні, за які несеш персональну відповідальність. Вони стосуються регіону у контексті держави, мають максимальну потребу й вагомий зміст.

Що стосується Кропивницького, я обраний міським головою й контролюю стан справ в обласному центрі. Ми об’єдналися в єдиний простір і працюємо на загальний результат.

- Ваша відповідальність сьогодні не тільки за регіон, а й за людей, які до нас їдуть у пошуку прихистку. З цим справляємося?

- Область вже прийняла кілька хвиль внутрішньо переміщених осіб. Перша - надзвичайно велика, потужна. Зараз – знову. З початку війни - до 90 тисяч. Більшість – транзитом. Усіх необхідно прийняти, розмістити, нагодувати, надати консультації. В разі необхідності – поселити на тривалий термін проживання на нашій території. На сьогодні залишилося на Кіровоградщині більше 37 тисяч. Працюють центри розміщення, задіяли ресурси освіти. Велика робота на волонтерах, в районах. Я вдячний всім, хто допомагає і армії, і переселенцям, і годує визволені від окупантів міста.

Зараз - друга хвиля – люди, які виїжджають із зони бойових дій на сході. Це правильно, це мінімізує втрати мирного населення. Люди залишаються у нас, влаштовуються. Не можемо говорити про їхню масову зайнятість, але це в наших планах. Я вже поставив задачу про підготовку гуртожитків. Треба бути реалістами. Держава робить якісні кроки, рішення - про компенсації, пільги, виплати, але людям треба дах над головою. Не на місяць. Тому однією із ключових програм і буде будівництво житла для переселенців на мирних територіях. І ми готові до активної участі у цьому масштабному проєкті.

Ми також на різних рівнях пропонуємо, щоб до нас переїжджали й підприємства, промисловість. Це необхідно. Країні навіть під бомбами треба заробляти. Ви подивіться, який дух у Харкова, Чернігова, Миколаєва. Яка сила української армії і простих людей. Наша нація, українці, працелюбна, не звикла просити милостиню, сподіватися, що дадуть. Люди прагнуть бути самодостатніми, самостійно давати собі раду навіть зараз. А у нас відносно спокійно, тому ми закликаємо місцеві підприємства поновлювати роботу та запрошуємо до нас підприємства з інших регіонів.

- Ви щодня звітуєте перед громадою про тонни гуманітарної допомоги, відправленої в інші області. Нас, нашого резерву надовго вистачить?

- Підприємства Кіровоградщини достойно представлені серед інших, які допомагають регіонам, що постраждали від рашистської навали. Поки що ми маємо сировинні запаси, щоб забезпечити внутрішній споживчий ринок. І ми не лише формуємо резерви, а й перерозподіляємо запаси у гуманітарному напрямку.

Наша свята місія – допомагати, годувати, лікувати… Бачимо, що надзвичайно важко в Чернігові, я на дзвінку з колегою і миттєво направили туди гуманітарний вантаж: тушонка, ковбаса, сир, консерви. Щодня десятки тисяч проднаборів йдуть на Запоріжжя. Звідти допомога була направлена далі, в міста, які на межі гуманітарної катастрофи. В Бучу наша команда теж серед перших потрапила, через день… – Гостомель, Ірпінь. Нашим сусідам на Миколаївщину аграрії щотижня відправляють 20-ти тонники. Ми ж єдина Україна, ми не можемо бути ситими, коли поряд розтерзані міста і села ординськими ракетами, коли поряд страждають та голодують.

Є вже багато прикладів керівників господарств, підприємств, які самовіддано працюють на перемогу. Вони нікуди не поїхали, знаходяться на своїх територіях, продовжують ефективно управляти. Але не на бізнес-інтереси, а на допомогу країні. Це золотий фонд України. На них базується мораль непереможної нації.

- Ви також, як і всі ми, «відфільтрували» друзів, колег? Багато хто з вашого оточення здався, зрадив?

- Потрібен період, щоб все переосмислити. Залишив країну – це ще не зрада. Не можна розкидатися людьми на кшталт – вчора був хороший, а сьогодні поганий, вчора – друг, сьогодні - ворог. На щастя, в моєму близькому оточенні такого не сталося. Але, визнаю, мої погляди на деяких людей змінилися. І небезпідставно. Я маю аргументовану позицію, яку обов’язково висловлю, але потім.

Переконаний, що сьогодні потрібно гуртувати людей. Сьогодні все і всі працюють для перемоги. Свою місію бачу в об’єднанні. Війна і всім все видно: хто є патріот, а хто боягуз. Це я дуже швидко можу визначити. Бачу, хто вчора був геть непомітний, а сьогодні здійснює людський, громадянський подвиг.

- В соцмережах певна група користувачів піддає вашу діяльність нещадній критиці. Більшість колег вважає, що це замовлення…

- Це було й до війни. Я й тоді радив вгамувати політичні амбіції. Це замовлення «ворюг і прощалиг». Здогадуюся, хто за цим стоїть, але цей бруд я не сприймаю, він до мене не прилипає. Якщо душа не їла часнику, то смердіти не буде. Хай це залишається на їхній совісті, якщо вона в них є. Не за ті цінності борються. Поважаю критику, коли за нею реальна людина, реальна, об’єктивна критика. А коли це з-під поли... Нема що коментувати.

- Сьомого квітня у вас був день народження. Яке (чиє) привітання було найоригінальнішим?

- Найоригінальніші надіслали люди від землі: «Слава Україні! Слава нації! …(..дець) російській федерації!». А найважливіші для стійкості духу, для серця - привітання від родини – дітей та онуків. Вони з кожним роком дорослішають, змінюється їхнє бачення, говорять розумні речі і, найголовніше, те, що вони відчувають. Це додає сил.

Під час війни ми дали собі слово не святкувати. Привітання послухав, і не більше того. А святкувати будемо після війни – Перемогу!

- Передайте через нашу газету землякам найважливіші, на вашу думку, слова.

- Ми, українці, обов’язково переможемо! Світ тепер рівняється на нас! Ми збудуємо надзвичайно потужну державу. Європейську, державу вільних людей, з чесною, прозорою, сучасною економікою, з високою духовною мораллю. Це все в нас було, але ворог зазіхнув і руйнує. Ми всі наші надбання примножимо. Ми разом! Ми сильні! Україна переможе!

Записала Олена Нікітіна, фото Ігоря Демчука, «Україна-Центр»