18 травня 1944 року радянський тоталітарний режим здійснив один з найбільших злочинів у своїй історії – примусову масову депортацію усього кримськотатарського народу з його історичної батьківщини – Криму. За особистим наказом Сталіна було ухвалено рішення здійснити етнічну чистку і знищити кримських татар як корінний народ та національну спільноту для остаточної колонізації півострова. Більшістю жертв стали жінки, діти та люди похилого віку — оскільки тисячі кримськотатарських чоловіків перебували на фронтах Другої світової війни у складі Червоної армії.
На світанку 18 травня по всьому Криму одночасно розпочалася масштабна операція НКВС. Озброєні силовики вдиралися до домівок кримських татар і під загрозою зброї змушували зібратися за 10–20 хвилин для примусового виселення.
Вже о 8 годині ранку 18 травня 90 тисяч кримських татар було завантажено у 25 товарних потягів. До кінця 19 травня депортація охопила понад 165 тисяч осіб, а 20 травня влада відзвітувала в Москву про «повне очищення» Криму.
Загалом було депортовано 47 885 родин — 193 865 осіб, у тому числі понад 92 тисячі дітей до 16 років. Основними місцями заслання стали Центральна Азія, а саме Узбецька РСР (понад 151 тисяча осіб) та Казахська РСР (4,286), а також різні регіони РРФСР: Марійська АРСР, Молотовська, Свердловська, Кемеровська, Горьківська, Ярославська, Івановська області,.
Кримських татар депортували в переповнених товарних вагонах, без доступу до їжі, питної води, медичної допомоги. Дорога до місць примусового поселення у віддалених регіонах СРСР тривала 2–3 тижні. Уже під час транспортування, за різними оцінками, загинуло від 7 до 8 тисяч осіб — через спрагу, хвороби, виснаження та нелюдські умови.
Після прибуття на місця заслання — важка примусова праця, голод, антисанітарія, поширення епідемій, повна соціальна ізоляція. Кримськотатарський народ був розміщений у спеціально створених ізольованих населених пунктах — так званих «спецпоселеннях», які фактично стали радянськими резерваціями. У них діяв жорсткий режим контролю: обов’язкова реєстрація в спецкомендатурах, сувора заборона залишати межі поселень, постійний нагляд з боку репресивних органів.
Статус «спецпереселенців» означав довічну дискримінацію та обмеження в базових правах — на свободу пересування, освіту, медичну допомогу, працю за фахом.
За спробу залишити межі резервації загрожував арешт, а повторне порушення — до 20 років каторжних робіт. Окремо репресій зазнали кримськотатарські солдати та офіцери Червоної армії. Після завершення Другої світової війни майже 9 тисяч із них були депортовані до спецпоселень чи трудових таборів — разом із рештою народу. Їх не врятували ні військові заслуги, ні особистий героїзм на фронті.
За офіційними даними, тільки в перші місяці вигнання – з травня по листопад 1944 року від хвороб і виснаження в Узбекистані померло 10105 спецпереселенців з Криму, тобто близько 7% від числа прибулих. Протягом 1944–1956 рр. через надсмертність, спричинену депортацією, та умовами перебування у спецпоселеннях, загинуло 49 200 осіб. На перші чотири роки перебування у вигнанні припадає 65.9 % загальної кількості загиблих. Згідно з переписом Національного руху кримськотатарського народу, за перші роки депортації померло 46,2% народу.
Після вигнання радянський режим знищував усе, що нагадувало про кримських татар у Криму, зокрема, була ліквідована й замінена областю Кримська АРСР. Топоніми з кримськотатарськими назвами були русифіковані. Мечеті зруйновані або перетворені на господарські будівлі. До Криму масово переселялися вихідці з інших радянських республік, яких заселяли в будинки депортованих.
Після смерті Сталіна та ХХ з’їзду КПРС кримські татари не отримали дозвіл на повернення на власну батьківщину – в Крим. Фактично, їхнє вигнання стало безстроковим. Завдяки громадському тиску радянська влада в листопаді 1989 року скасувала заборону на проживання кримських татар у Криму.
Відразу після отримання можливості розпочався самоорганізований процес масового повернення. Уже наприкінці 1980-х та особливо в 1990–1991 роках тисячі сімей вирушили назад до Криму. Сучасна політика Російської Федерації в окупованому Криму є безпосереднім продовженням геноцидної практики, започаткованої ще в радянський період. Після окупації півострова у 2014 році російська окупаційна адміністрація розгорнула системну кампанію тиску, переслідувань і витіснення кримськотатарської громади, яка стала одним із головних осередків ненасильницького спротиву окупації. Від самого початку дії окупаційного режиму були спрямовані на придушення ідентичності, культури, політичного самовираження та самоорганізації корінного народу України в Криму.
Тисячі кримських татар знову змушені залишати Крим через атмосферу страху, постійні обшуки, політичні переслідування та воєнний призов. Ця політика «повзучої» або «гібридної» депортації переслідує ту саму мету: знищити присутність кримськотатарського народу у Криму та утвердити штучний образ «російського» півострова.
12 листопада 2015 року Верховна Рада України офіційно визнала депортацію кримських татар актом геноциду, а 18 травня встановила Днем пам’яті жертв цього злочину. Україна засудила політику радянського тоталітарного режиму Відповідні рішення ухвалили парламенти Латвії та Литви (2019), Канади (2022), Польщі, Естонії та Чехії (2024).
Ми говоримо правду про злочини тоталітарного режиму, протидіємо спробам переписати історію Криму. Лише деокупація Криму, відновлення українського суверенітету і гарантії прав корінного народу зможуть забезпечити кримським татарам, українцям та іншим громадянам України можливість вільно жити, розвиватися і творити на своїй землі.